|
Академік Комаров у книзі «Походження культурних рослин» писав: «Можна без перебільшення сказати, що груша вигодувала значну частину роду людського». Однак тривалий час існувала думка, що груші не можна споживати свіжими. Може саме тому, що за смаком плоди культурних груш тієї далекої пори мало чим відрізнялися від диких. Сьогодні ж груша – один із найпопулярніших і найсмачніших фруктів.
Дивовижна історія
Знаменитий Салернський кодекс здоров’я (XIV століття) повчав: «Протидія отруті — варені груші, сирі — отрута. Тягар для шлунка — сирі, варені — тягар знімають». Існував навіть вид страти — в’язня змушували з’їсти велику кількість сирих диких груш.
Перші відомості про культуру груші зустрічаються у древніх китайських Одах, що належать до ІІ тисячоліття до нашої ери. Таким чином, «вік» цього плодового дерева — більше трьох тисяч років, але в культурі груша з’явилася пізніше від яблуні.
Вирощувати грушу першими почали в Західному і Центральному Китаї. Там і тепер росте більше десяти різних дикорослих видів груші. Деякі з них були взяті з лісів і посаджені біля осель як декоративні дерева.
Культурна груша з Китаю поширилася на захід, проникла на Кавказ. Там на гірських схилах росло багато дикорослих видів груші, плоди яких населення широко використовувало в їжу. Той факт, що кожен народ має свою назву груші (абхазька — аха; азербайджанська — армуд; вірменська — тандз; грузинська — мсхалі; китайська — лі; російська — груша, дуля; білоруська — ігруша; українська — крушка, глива, баба; таджицька — муруд; татарська — армуд, ахлал; узбецька — нок; японська — наші, рі) свідчить про самостійні осередки розвитку цієї плодової культури.
У наукових описах груші найпоширеніша латинська назва «пірус» — що означає «полум’я», за схожістю крони дерева з формою полум’я. Від латинської назви утворилися французьке — «пуар’є», англійське — «пейр», німецьке — «бірнс», італійське — «перо», іспанське — «пера».
Історія садівництва свідчить, що культура груші знала періоди занепаду і підйому. Ще більше тисячі років до нашої ери Гомер у сьомій пісні «Одісеї» барвисто описав сад перського царя Алкиноя, з якого одержували чудесні плоди, зокрема й груші. «Був за широким двором чотирьохдесятинний багатий сад, обведений з усіх сторін високою огорожею, росло там багато дерев плодоносних, гіллястих, широковершинних яблунь і груш, і гранат, золотими плодами рясних, також і квітучих солодких смоківниць і маслин, круглий там рік, і в холодну зиму, і в пекуче літо, очевидно, були на гілках плоди».
Пізніше давньогрецький філософ і натураліст Феофраст (Теофраст) повідомляв, що «на Понті, біля Понтикопія (сучасна Керч), більше всього груш і яблунь найрізноманітніших і чудових сортів». Як відомо з пізніших писемних документів, півострів Пелокопес (Пелопоннес) називали навіть країною груші. Теофраст відзначав деякі прийоми догляду за грушею, зокрема і практику штучного перезапилення сортів. Грушу знали і древні римляни: на фресках, що прикрашали палаци знаті в містах Помпеї і Геркуланум, що загинули в 79 році під час виверження вулкана Везувій, були знайдені зображення плодів груші.
А у джерелах кашмірської народної творчості (Індія) грушеві дерева нерідко наділяли людськими почуттями.
Особливий інтерес до груші почали виявляти в XVIII-XIX століттях. Тоді були виведені сотні нових сортів, зокрема так звані маслянисті груші, що за смаком схожі на вершкове масло. Це був розквіт культури груші, особливо в сприятливих умовах Англії, Бельгії, Австрії, Німеччини, Франції, Італії та інших країн, що й тепер славляться цими плодами. Тут груша стає першорядною культурою. Про це побічно свідчить і той факт, що в другій половині XVIII століття в Чехословаччині засновник генетики Грегор Мендель проводив роботи з селекції груші, вивчав особливості її сортів, що існували в ту пору, звертав увагу на якість плодів і терміни їхнього достигання. Великі сортові колекції груші були зібрані в південно-західній і центральній Європі. Садівники почали свідомо відбирати і розмножувати кращі сорти культури.
Найбільше сортів - в Україні
Ще до нашої ери садівництво було відоме і на території Русі. Ним займалися, зокрема скіфи, які проживали в середній частині Дону. Грецький письменник Геродот, що відвідав ці місця, розповідаючи про представників одного з племен, писав: «Вони мають дерев’яні будинки і храми, обробляють землю, їдять хліб, мають сади».
Перші літописні згадування про плодівництво на Русі належать до X-XI століть, до періоду князювання в Києві Володимира Святославовича і його сина - Ярослава Мудрого. З древнього Києва мистецтво вирощування культурних плодових рослин поширилося в північні райони — у Полоцьке, Новгородське, Псковське, Ростовське, Суздальське князівства. У XII столітті син Володимира Мономаха князь Юрій Долгорукий, засновник Москви, заохочував і сприяв створенню плодових садів у Москві, Володимирі, Ростові та їх околицях.
Груші в Древній Русі почали висаджувати на південно-західних територіях, в князівських і монастирських садах Києва. Тут одержали початок такі відомі сорти народної селекції як Ільїнка, Безсім’янка та інші.
Під час татарської навали садівництво занепало, відновлюватися воно стало з перетворенням Московського князівства в сильну централізовану державу. На початку XIX століття в Росії вирощували вже близько 70 сортів груші. У першій російській помології Болотова було описано 39 її сортів. Наприкінці ХІХ століття груша, особливо в Криму, почала швидко поширюватися за рахунок європейських сортів і набувати промислового значення.
У справі вивчення і поширення європейських сортів груші велика заслуга належить науковцю Симиренку, який уже в 1855 році зумів зібрати в Нікітському ботанічному саду (АР Крим) понад 550 сортів груші європейського і місцевого походження. У помологічному розсаднику за період з 1888 по 1919 рік Симиренко вивчив 1123 сорти груші.
|
Навігація