Тринадцять віслюків, екзотичних для карпатської місцевості тварин, вирощує Михайло Панько з села Гута Богородчанського району, що на Івано-Франківщині. Думка про те, що віслюки вперті і норовливі тварини, є хибною, - переконаний фермер. Насправді вони мудрі, довірливі і настільки прив’язуються до господаря, що когось іншого визнавати не погоджуються.

У чоловіка чималеньке господарство: 50 кіз, 100 овець, 7 корів м’ясної породи, поні та два породистих скакуна. Судячи з переліку тварин, які є тут на утриманні, господарство це доволі цікаве. Бо якщо коровами, козами і навіть вівцями нікого не здивуєш, то віслюками і поні навряд чи хтось у районі похвалиться. Господарює Михайло Панько із двома синами — Ігорем та Іваном, дружиною Валентиною та трьома робітниками.

З розвитком туризму пов’язує Михайло Панько розбудову полонини. І керівництво району, і відповідні районні служби уже посприяли в тому, що під Сивулею йому виділили земельну ділянку - майже 36 гектарів. Має державний акт на цю землю, тепер виготовляє документацію на розбудову фермерського двору. «Я найбідніший фермер у районі, - розповідає пан Михайло. - Поки що худобою нічого не заробляємо. Треба ще років зо два-три нарощувати поголів’я і тоді можна думати про віддачу. Отримуємо заробіток за рахунок овець. Для відчутної господарки потрібно зо 500 дійних овечок».

А триматиме їх на полонині, про яку мріє. Розбудову своєї полонини він тісно пов’язує з розвитком туризму. Земля розташована якраз у такому місці, що через нього проходять туристичні стежки до Сивулі та інших горганських вершин. Отож жодна група туристів не обминула би його полонину. Власне з цією думкою пан Михайло і віслюків почав розводити. Їх наразі 13 і п'ятеро з них народилися уже в його господарстві. Усі мають свої імена. Віслюки — не просто елемент екзотики. Хороший віслюк спокійнісінько везе у гори туристичну провізію і без проблем пройде навіть там, де кінь не проходить. Ось чому на полонині обов’язково буде і стайня для віслюків та конюшня для коней-гуцуликів. І знову ж таки - з перспективою розвитку туризму. Власне, поні також для цього потрібні Михайлові.

А поки він працює над втіленням своєї мрії, дружина опікується роботою двох магазинів, кафе, пилорами, екскаватора і вантажної машини. Буває, закидає: «Чи ти вже з глузду з’їхав зі своїми проектами?!» Але в тих словах, у тій інтонації зовсім немає зла. Тож можна не сумніватися, що на своїй полонині, у збудованій там під стрункими смереками полонинській хаті Михайло не буде самотнім. Буде поруч дружина та ще, можливо, молодший син приєднається до батьків. Старший, Ігор — студент університету, дома буває лише на вихідні. А восьмикласник Іванко перший татів і мамин помічник у господарстві: не боїться роботи, любить село, любить працю біля землі.

Михайло тим часом продовжує: «Якщо полонина — це наш завтрашній день, то навіть сьогодні, як бачите, через те, що не вистачає приміщень, не вся наша худоба в Гуті. Перетримуємо її у товариша, теж фермера, який має і стайні, і пасовища. Поставляємо туди корми. Куповані. Хоч я вже почав задумуватися над тим, що в нашому районі маса землі пустує: можна брати в оренду паї і вирощувати все, що треба для відгодівлі тварин».

Попри таку прозу життя Михайло не забуває і про інший його бік — духовний. Спорудив уже дві каплички: одну на своєму обійсті, другу — на маминому. А ще на майбутній полонині мріє збудувати хатину для самотніх знедолених людей. Бо у житті Михайло Панько керується принципом: «Коли прийде час, ми нічого з собою не заберемо. Але треба щось лишити після себе на землі...»