Родюча українська земля завжди манила до себе загарбників, наприклад, у планах Гітлера Україна посідала виняткове місце. Україна цікавила керівника Третього Рейху, передусім, як майже невичерпна продовольча база з найбільшим у світі чорноземним скарбом.

Тільки тому він у липні 1941-го повернув головні сили вермахту з московського напряму на київський. Бліцкриг в Україні вдався. Вже до кінця осені майже вся «головна продовольча база» була у його ніг. Один за одним ешелони везли до Рейху вилучені в Україні продукти, худобу. Взялися й за землю. Дорогоцінний український чорноземний ґрунт теж сотнями тисяч тонн вантажили на товарні потяги… Та що там німці, ми й самі ніби та «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького: якими були, такі й є. А що буде, якщо мораторій на продаж землі відмінять? «Інтервентів» чекати з мішками євро, чи самі своїй землі раду дамо? А може вигнанцями опинимося?

Вкотре на ці питання намагалися відповісти учасники науково-практичної конференції «Актуальні питання становлення та розвитку земельних відносин в Україні». Серед організаторів обговорення були, зокрема, Союз сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів і Асоціація фермерів та приватних землевласників України. Іван Томич, голова Союзу учасників сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів вважає: «Ажіотаж навколо земельних законів аніяк не можна порівнювати з реакцією на Податковий кодекс. Ці питання насторожують не лише кожного власника, орендаря, селянина, а й кожного громадянина нашої держави. Відлік часу після прийняття в 2001 році Земельного кодексу можна назвати нашою найбільшою трагедією. Бо законотворча діяльність навколо землі з тієї пори завмерла. Ми залишаємося єдиною в Європі країною, яка не має Земельного кадастру. Не визначені й інструментарії, завдяки яким можна реалізовувати вже прийняті закони. Спричиняють безлад постійні реформування структури Держкомзему. Відтак, це не абияк гальмує земельну реформу й ми пожинаємо негативні наслідки. У 2001 році в нас було майже 17,5 тис. сільгосппідприємств, які обробляли 25,6 млн. га землі, й 38 тис. фермерських господарств з 2-ма млн. га, а агрохолдинги мали у користуванні лише трохи більше 200 тис. гектарів. Рештою розпоряджалися особисті селянські господарства. Фермери тоді були ініціаторами введення приватної власності на землю. Та її введення все відкладалося й відкладалося. Закони не створювалися, не працювали ті, що вже прийняті. Відтак «нічийний» статус землі впливав на свідомість тих, хто на ній працює. До чого це призвело? Сьогодні агропідприємства обробляють майже на 7 млн. га землі менше, ніж 10 років тому, а площі агрохолдингів зросли в 50 разів (!), тож сьогодні під ними понад 10 млн. гектарів. І хоч фермери збільшили свої угіддя загалом удвічі, тенденція ж втрати особистих селянських господарств і сільгосппідприємств зберігається».

Чим же можуть обернутися такі ухили? Іван Томич не виключає, що шалена динаміка земельного зростання агрохолдингів, у разі відміни мораторію, може призвести до того, що «гулівери» розтопчуть «ліліпутів». Найбільша небезпека, на думку Івана Федоровича, криється в бездіяльності законодавчої, та якоюсь мірою і виконавчої влади.

Президент Асоціації фермерів і приватних землевласників України Микола Миркевич в унісон з Іваном Томичем констатує: